Роздуми перед виборами
25 жовтня відбудуться чергові вибори до місцевих органів влади. Згідно соціологічних опитувань, 69% українців планують взяти участь у голосуванні. У центральних областях явка виборців узагалі прогнозується на рівні 74%. Це означає, що громадяни пов’язують з виборами великі надії та сподівання. Усього по Україні буде обрано 326 тисяч місцевих депутатів. Це велика сила, справжня армія, здатна вирішити величезний обсяг актуальних проблем. Для цього є достатньо делегованих законом повноважень та Конституція. Так що все залежить за кого проголосують виборці – за лобістів власних інтересів, чи за патріотів рідного краю, що прагнуть допомогти землякам змінити життя на краще.
На практиці кожна виборча кампанія перетворюється на примітивні бої без правил. І це не тому що так хочеться учасникам виборчого процесу. Проблема в тому, що самі правила прописані таким чином, що навіть друзі стають ворогами. Закордоном усе інакше. Наприклад у США у виборах беруть участь містечкові партії, над якими не тяжіє «рука центру». Збираються однодумці, які знають місцеві проблеми і мають бажання їх вирішувати. Такі дві-три потужні групи і беруть участь у місцевих виборах. Відбувається демократичне змагання програм. З людиною, яку висувають у депутати, підписується нотаріальна угода, що потрібно буде робити, які принципи відстоювати. Хто порушує угоду, у того відкликають мандат. Так люди обирають депутатів, мерів, шерифів і навіть суддів.
В Україні партійні центри знаходяться в столиці. Звідти летять на периферію директиви з ким дружити, а з ким ворогувати. Місцеві особливості до уваги не беруться, адже «з Києва видніше». В звичайний час усі ми нормально спілкуємося, маємо багато спільного, погоджуємося в принципових питаннях. Ось тут би і об’єднатися в потужну місцеву групу, якій гарантовано довірятимуть виборці. Але з початком виборчої кампанії столичні партійні боси раптом згадують про осередки на периферії. Надсилають директиви, вимагають звітність та показники. Усе це немає нічого спільного з цивілізованою політичною роботою. Щоб було чим рапортувати, партійні осередки перетягують до себе активістів, в хід йдуть тиск та погрози. Давайте не будемо ховати голову в пісок, а визнаємо, що це так і є. Усім це не подобається, але ніхто не наважується протестувати. В такій ситуації об’єднатися неможливо і підписувати якісь «угоди про чесні вибори» просто безглуздо. Система побудована так, що під час виборів навіть давні друзі стають не просто конкурентами, а ворогами.
Виборче законодавство постійно змінюється. Була мажоритарка, потім партійна і змішана система, тепер відриті списки. Але невирішеною залишається головна проблема – партійні осередки й далі орієнтуються на своїх вождів, а не на інтереси громад. Вони тиражують партійні лозунги, а що самі здатні запропонувати? Обіцянки про чесність, справедливість і загальне поліпшення ситуації вже нікого не задовольняють. Хотілося б почути: Як планують формувати виконком? Як думають наповнювати і розподіляти бюджет? Що робитимуть аби гроші не витікали з району? Як вони розуміють вислів, що «Земля – основа самоврядування»? Не потрібно малювати фантастичні повітряні палаци – дайте чітку відповідь, як збираєтеся працювати на благо міста і району застосовуючи делеговані законом повноваження? Скажіть – як і кому будете наділяти землю? Це не просто цікавість – це та робота, яку доводиться виконувати місцевим радам!
На моє тверде переконання, земля повинна належати тому, хто на ній живе і, відповідно, працює. Така практика існує в країнах Європи. Одна людина не може бути власником більш ніж певної кількості гектарів землі. Тому великих землевласників-магнатів навіть в принципі не повинно бути! Тільки люди, які живуть і працюють на своїй землі, будуть дбати про соціальну сферу. Раніше у кожному селі був свій колгосп. Часто це були господарства-мільйонери. Вони прокладали дороги, будували дитсадки, школи, клуби, амбулаторії. Адже були зацікавлені, щоб молодь залишалася в селі, знаходила тут роботу. Нині великі компанії взяли у пенсіонерів земельні паї, коли настане час збирати урожай – привезуть звідкись механізаторів і техніку, швиденько віджнивують і їдуть геть. Щось капітально вкладати в село їм не потрібно. Тому села занепадають, школи закриваються – і це вже навіть нікого не бентежить. Хоча кошти ця земля дає великі. Усі поля засіяні, урожаї кращі ніж в радянські часи, завдяки новітній техніці та інтенсивній технології вирощування. Виходить парадокс – прибутки від землі зростають, а села вимирають.
Тому виборці повинні ставити партіям і кандидатам конкретні питання і вимагати реальних справ. Якщо партії не ставлять перед собою завдань, це повинні зробити виборці! Щоб земля, згідно Конституції, належала сільським радам, щоб кожен міг реалізувати своє право на землю, щоб ремонтувалися дороги і водогін та ще багато іншого.
Політиків потрібно виховувати! Так як це робилося за часів Київської Держави та Козаччини. Цим займалися монастирі, братства, школи, колегіуми. Щоб особи, які йдуть у мери і депутати (навіть місцевого рівня!) мали державне бачення, були справжньою елітою. Голосуючи за достойних, народ сам мусить виховати для себе аристократію.
Володимир Чос, кандидат у депутати до Городищенської районної та міської ради від Української Народної Партії.